Ієрархія суспільної небезпеки злочинів

Для того щоб створити право яке буде фундаментом справедливого суспільства необхідно створити систему відповідальності яка враховуватиме ступінь реальної суспільної небезпеки злочинних дій. На даний момент Кримінальний кодекс України, як і багатьох інших країн, має систему покарань непропорційну до реальної суспільної небезпеки злочинів. Для виправлення цього потрібно визначити злочини з найбільшою суспільною небезпекою та призначити для них максимальне можливе покарання: довічне позбавлення волі з повною конфіскацією майна. Також потрібно створити механізми який максимально унеможливлює приховування таких злочинів з боку будь-яких третіх осіб (більш детально тема розглянута у статті Реформа судової системи з застосуванням Дилеми в'язня).

Злочини з найбільшою суспільною небезпекою

1. Злочини проти правосуддя вчинені суддями - ухвалення неправосудних рішень.

Даний тип злочинів руйнує саму основу держави. Якщо судова гілка влади є зіпсованою/корумпованою (від лат. corrumpere — псувати) перестає діяти будь-яке законодавство, держава руйнується з середини, безкарними лишаються інші найтяжчі злочини. Це призводить до допустимості державної зради, узурпації влади, вбивств, тотального зубожіння країни. Саме злочини проти правосуддя є діяннями з найвищим ступенем суспільної небезпеки. Судова гілка влади є найбільш захищеною з правової точки зору, так і має бути, але водночас відповідальність представників судової влади має бути найвищою.

2. Злочини проти свободи слова та свободи думки (пропаганда й маніпуляція суспільною свідомістю)

Даний різновид є другим за ступенем суспільної небезпеки після злочинів проти правосуддя. Системна маніпуляція інформаційним простором прокладає шлях до узурпації влади, війн, геноцидів та масових порушень прав людини. Прикладами наслідків такої діяльності є пропагандистські кампанії СРСР, Третього рейху, сучасної Російської Федерації, радіо «RTLM» у Руанді тощо.

Щоб запобігти використанню цього складу злочину для придушення законної свободи слова, необхідно чітко визначити його елементи.

• Об’єктивна сторона: умисний, організований і повторюваний вплив на інформаційний простір, що має на меті:

– цензуру або блокування поширення суспільно значущих фактів шляхом підкупу, залякування чи іншого тиску на журналістів, блогерів або лідерів громадської думки;

– створення систем для замовчування важливої інформації або поширення завідомо неправдивих відомостей;

– створення чи експлуатацію алгоритмів соціальних мереж, налаштованих на замовчування суспільно значущих фактів чи пріоритизацію дезінформації;

– розповсюдження прихованих соціальних чи політичних наративів під виглядом комерційної реклами;

– координацію медійних або бот-мереж для масового тиражування дезінформації, здатної істотно вплинути на громадську думку, безпеку, виборчі процеси чи функціонування державних інституцій.

• Суб’єктивна сторона: прямий умисел; винна особа усвідомлює неправдивість (викривленість) поширюваних даних і передбачає наслідки у вигляді введення громадськості в оману.

• Суб’єкт злочину: особи, які володіють або контролюють інструменти масового впливу та використовують їх усупереч праву суспільства на достовірну інформацію, зокрема

– власники, керівники та бенефіціари ЗМІ, телекомунікаційних платформ і соціальних мереж;

– посадові особи органів державної влади чи місцевого самоврядування, що організовують або фінансують відповідні дії;

– керівники технологічних центрів («ботоферм»), які займаються таргетованим розповсюдженням дезінформації;

– керівники аналітичних або рекламних структур.

Слід окремо зафіксувати, що ні в якому разі не можуть бути суб’єктами цього злочину журналісти, блогери й пересічні громадяни, які висловлюють власні думки чи цитують погляди інших — навіть якщо висловлювання є хибними, неточними або образливими — за умови відсутності їхньої участі в організації та керуванні системами маніпулятивного впливу. Не є предметом злочину сам факт створення чи поширення недостовірних відомостей; предметом є саме організація системи (у тому числі електронної) приховування суспільно значущих фактів або поширення дезінформації шляхом цілеспрямованого, координованого та повторюваного впливу на інформаційний простір.

Кваліфікуючі ознаки (обтяжуючі обставини):

1. Використання службового становища або державних/комунальних ресурсів для організації системи маніпулятивного впливу.

2. Фінансування чи координація дій з-за кордону, спрямовані на підрив національної безпеки або територіальної цілісності держави.

3. Створення та експлуатація автоматизованих алгоритмів або бот-мереж, що забезпечують масове охоплення аудиторії та приховують факт керованої дезінформації.

4. Вплив на результати виборів, референдумів чи інші фундаментальні демократичні процеси.

5. Використання значних матеріальних ресурсів для поширення прихованих наративів через комерційну рекламу.

6. Повторне вчинення злочину або участь у стійкому організованому угрупованні, яке спеціалізується на маніпуляції інформацією.

7. Підкуп, примус або погрози на адресу журналістів, науковців чи інших професіоналів з метою замовчування суспільно важливої інформації.

3. Узурпація влади або фальсифікація суспільного волевиявлення

Як і два попередні види, цей злочин належить до найбільш суспільно небезпечних оскільки передбачає фактичне позбавлення волі населення цілої краї, а відтак також має передбачати максимальне покарання для злочинців — довічне позбавлення волі з повною конфіскацією майна.

• Суб’єкт злочину: організатори фальсифікації результатів голосування чи системного підкупу виборців — посадові особи, керівники виборчих штабів, фінансисти або інші координатори схеми.

Не є суб’єктами: пересічні виборці та члени дільничних чи окружних виборчих комісій, навіть якщо вони стали учасниками фальсифікацій чи підкупу виборців.

4. Державна зрада

Четвертий із найтяжчих злочинів проти суспільства та національної безпеки; як і попередні карається довічним позбавленням волі з повною конфіскацією майна.

• Об’єктивна сторона: умисні дії або умисна бездіяльність, що завдають шкоди суверенітету, територіальній цілісності, обороноздатності чи державній безпеці, зокрема

– передача чи збирання в інтересах іноземної сторони відомостей, що становлять державну таємницю;

– невжиття належних заходів для захисту державного кордону, підтримання обороноздатності та забезпечення територіальної цілісності;

– свідоме приховування інформації про підготовку збройного нападу або іншого акту агресії;

– організація чи участь у підривній діяльності проти України;

– розкрадання або незаконне відчуження озброєння, техніки, фінансових і матеріальних ресурсів, призначених для оборони держави.

• Суб’єктивна сторона: прямий умисел, а також умисне невиконання службового обов’язку з усвідомленням небезпечних наслідків для держави.

• Суб’єкт злочину:

– керівники органів державної влади та місцевого самоврядування;

– офіцери Збройних сил України;

– офіцери й керівники правоохоронних органів;

– керівники підприємств котрі виконують оборонні замовлення.

Не підпадають під цей склад громадяни, які не перебувають на публічній службі у якості керівника чи військовій службі у якості офіцера; їхня відповідальність визначається іншими нормами кримінального права.